08.02.2010 року магістр права, юрист Кізіма Ігор Віталійович (далі - позивач по справі) звернувся із заявою до Голови Верховного Суду України в якій просив: 1) невідкладно внести на розгляд Пленуму Верховного Суду України питання щодо приведення у відповідність до вимог Конституції, Законів України та рішення Конституційного Суду України постанови Пленуму ВСУ, а саме п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8  «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» в частині, що стосується фахівців права, які мають право бути захисниками лише на підставі спеціального закону та в частині, що стосується схвалення тих суддів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення  захисту  в  кримінальних справах; 2) на розгляд зазначеного питання запрошувати заявника; 3) про всі дії, вчиненні в реагування на це звернення, повідомляти заявника письмово, чітко у строк та спосіб передбачений законодавством України.

Мотивування вказаних прохань подавалося наступне. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 50 ЗУ «Про судоустрій» Голова Верховного Суду України організовує роботу Президії та скликає Пленум Верховного Суду України, вносить питання на їх розгляд і головує на їх засіданнях. Згідно ст. 40 Конституції України право на звернення громадян гарантується.

Керуючись вказаним, позивач по справі звертав увагу Голови ВСУ на невідповідність п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» ст. 6  Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Рішенню Конституційного Суду № 1-17/2000 від 16.11.2000 року, оскільки:

1. Статтею 8 Конституції України встановлено, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» зазначена Конвенція стала частиною національного законодавства (ст. 9 Конституції України).

Закон має вищу юридичну силу порівняно з постановою Пленуму ВСУ, а відтак п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного суду України  від 24.10.2003 N 8  «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» в частині що стосується фахівців права, які мають право бути захисниками лише на підставі спеціального закону та в частині, що стосується схвалення тих суддів, які  за  відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення  захисту  в  кримінальних справах суперечить Закону, тобто Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

2.  Постанова Пленуму Верховного суду України «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві», прийнята  від 24.10.2003 N 8, тобто після ухвалення Рішення Конституційного Суду України № 1-17/2000 від 16.11.2000 року. А відтак вказані положення з п.п. 4,5 із зазначеної постанови порушують вказане рішення суду, що суперечить ст. 69 ЗУ «Про Конституційний Суд України».

10.03.2010 року позивач по справі отримав лист (№ конверта 48929/0/1-10) від 04.03.2010 року № 5-19н157 підписану Головою Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України М.Є. Короткевичем, яким позивачу по справі повідомлялося, що вказані вище положення (частини) постанови Пленуму ВСУ, а саме п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України  від 24.10.2003 N 8  «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» не суперечать чинному законодавству України, а позиція судів з даного питання є правильною і такою, що не впливає на авторитет судової влади.

17.03.2010 року, не погоджуючись із правомірністю зазначеної відповіді, позивач по справі звернувся зі скаргою до Голови Верховного Суду України про неналежний розгляд заяви від 08.02.2010 року.

У скарзі на відповідь від 08.02.2010 року вказувалося, що протиправність розгляду заяви позивача по справі від 08.02.2010 року підтверджується наступним:

1) розгляд заяви належить до компетенції виключно Голови Верховного Суду України, оскільки в силу п. 3 ч. 1 ст. 50 ЗУ «Про судоустрій України» голова Верховного Суду України організовує роботу Президії та скликає Пленум Верховного Суду України, вносить питання на їх розгляд і головує на їх засіданнях;

2) відповідь від 04.03.2010 року надано у такий спосіб, щоби відійти від конкретних питань, викладених у заяві від 08.02.2010 року, тобто наявна спроба ухилитися від розгляду заяви по суті. Так, у відповіді немає жодного спростування викладених обставин справи з посиланням на закон, а саме, не надано обґрунтування тому, що п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України  від 24.10.2003 N 8  «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» відповідають вимогам Конституції України, Рішенню Конституційного Суду № 1-17/2000 від 16.11.2000 року (справа Солдатова) та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року;

3) відповідь не роз’яснює порядок оскарження останньої. Цим порушено, зокрема, положення ст. 15 ЗУ «Про звернення громадян», яке встановлює, що рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення;

4) на розгляд зазначеного питання не запрошували заявника.

З огляду на вказане у скарзі, позивач повторно наполягав на тому, що вказані пункти зазначеної постанови грубо порушують законодавство України, а саме в тій частині (положеннях), що стосується фахівців права, які мають право бути захисниками лише на підставі спеціального закону та в частині (положенні), що стосується схвалення тих суддів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення  захисту  в  кримінальних справах. В своїй заяві позивач по справі викладав обґрунтування вказаного у двох пунктах, жодний з яких, відповіддю від 04.03.2010 року № 5-19н157, не спростований.

В скарзі позивач по справі просив розглянути його заяву від 08.02.2010 року чітко у відповідності до законодавства України, взявши до уваги викладене в скарзі та інформацію, викладену в додатках. У додатках позивач надав власну аргументацію невідповідності постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві», зокрема п.п. 4, 5, законодавству України та міжнародно-правовим актам та копію відповіді від 04.03.2010 року № 5-19н157, копію заяви від 08.02.2010 року. Всього на 4 арк.

15.04.2010 року позивач отримав неналежну відповідь на зазначену вище скаргу (№ конверта 806442/0/1-10) від 13.04.2010 року № 5-19н252, підписану суддею ВСУ Т.В. Гошовською.

Протиправність (неналежність) відповіді підтверджується наступним:

1) скаргу розглянуто та надано відповідь на неї не Головою ВСУ особисто. Віднесення розгляду скарги, як і заяви до компетенції Голови ВСУ підтверджується п. 3 ч. 1 ст. 50 ЗУ «Про судоустрій», відповідно до якого Голова Верховного Суду України організовує роботу Президії та скликає Пленум Верховного Суду України, вносить питання на їх розгляд і головує на їх засіданнях. Вказане підтверджується ст. 19 ЗУ «Про звернення громадян», зокрема положеннями, відповідно до яких органи державної влади їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують;

2) Верховний Суд України в особі судді ВСУ Т.В. Гошовської посилається на те, що Верховною Радою України не прийнято відповідного закону, який має дати визначення поняття «фахівець у галузі права», не беручи до уваги існування Рішення Конституційного Суду № 1-17/2000 від 16.11.2000 року. Наприклад, правомірним було б зазначити в оскаржуваній постанові Пленуму ВСУ, що: «вирішуючи питання про залучення до участі в кримінальній справі в якості захисника фахівця в галузі права, до прийняття відповідного закону, судам слід керуватися нормами Конституції України, що є нормами прямої дії, Рішенням Конституційного Суду № 1-17/2000 від 16.11.2000 року та міжнародно-правовими актами, ратифікованими Україною».

3) не роз'яснено порядку оскарження прийнятого за скаргою рішення.

Таким чином, Голова Верховного Суду України не розглянув заяву і скаргу громадянина України у порядку та спосіб, передбачений чинним законодавством України (протиправна бездіяльність), а Верховний Суд України неналежним чином (не в повному обсязі, без мотивування та роз’яснення порядку оскарження) розглянув заяву та скаргу (протиправні дії).

Мотивування та аргументація невідповідності положень п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8  «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» щодо фахівців права, які мають право бути захисниками лише на підставі спеціального закону та в частині, що стосується схвалення тих суддів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення  захисту  в  кримінальних справах, а також витребування у останніх документів, визначених спеціальним законом, суперечить міжнародним зобов’язанням України та законодавству України, рішенню Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000 (справа щодо вільного вибору захисника).

Конституція України (зокрема, ст. 59) та Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод мають більшу юридичну силу, ніж постанова Пленуму Верховного суду України  від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві».

Постанова Пленуму Верховного Суду України (надалі – ВСУ) від 24 жовтня 2003 року «Про застосування законодавства, що забезпечує право на захист у кримінальному процесі», визнає правильною практику тих судів, які не допускають до участі в процесі фахівців у галузі права без обґрунтування такого допуску спеціальним законом.

Крім того – у «розвиток» вказаного Рішення Конституційного Суду – Пленум ВСУ визнав правомірним витребування для таких осіб підтвердження своїх повноважень документами, що визначені все тим же «спеціальним законом». 

У зв’язку з наведеним, слід вказати, що Верховний Суду України діяв неправомірно. Конституція України не згадує про будь-який закон, відповідно до якого особа може отримати правову допомогу, отже подібні вимоги не можуть висуватися жодним органом державної влади.

Згадувана Постанова Пленуму ВСУ від 24 жовтня 2003 року в цьому плані є протиправною, оскільки у Верховного Суду України відсутня необхідна компетенція, яка б дозволяла ВСУ тлумачити  Рішення Конституційного Суду.

Згідно зі статтею 47 Закону України «Про судоустрій», ВСУ видає зазначені роз’яснення для судів. Однак, аналізоване роз’яснення, на відміну від інших Постанов Пленуму ВСУ, не тільки роз’яснює, як правильно діяти судовим органам у певній правовій ситуації, а й встановлює порівняно із Конституцією України та відповідним Рішенням Конституційного Суду ряд додаткових вимог до спеціалістів в галузі права.

Зокрема, з детального аналізу співрішень Конституційного Суду та ВСУ випливає, що останній, поряд із необхідністю визначення прав спеціаліста в галузі права, вказує також, що такий закон має бути спеціальним. Логічне контрзапитання: до чого спеціальним – до Конституції України або ж певного процесуального кодексу. Натомість, згідно усталених правових поглядів на подібні проблеми, слід виходити, перш за все, зі спеціальності норми (спеціальна норма зазвичай застосовується переважно за загальну, однак як це може бути реалізовано відносно Конституції – незрозуміло), а не всього акту. 

Частина перша ст. 59 Конституції України вказує на право кожного на правову допомогу. При цьому, згідно речення 3 цієї частини, кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Якщо до вказаного додати положення статті 21 Конституції України, згідно з яким усі люди є вільні у своїх правах, залишається згадати про частину 3 статті 8 нашого Основного Закону.

Остання норма акцентує на прямоті дії норм Конституції, чим варто скористатися задля того, щоб вивести право особи, яка потребує правової допомоги, на вільний вибір захисника не тільки з обмеженої групи осіб (скажімо, осіб, які мають адвокатські свідоцтва), а й з інших груп.

Оскільки конкретне обґрунтування доречно провести стосовно відповідного процесуального кодексу, то вільно здійснюване право особи на вільний вибір захисника своїх прав варто проаналізувати у контексті саме нашого Основного Закону. Зауважимо, що судження, виведене з Конституції у попередньому реченні, вказує, що «право на вільний вибір захисника» та «вільне право на вибір захисника» є різними поняттями. Якщо останнє містить змістовний акцент на не обмеженій чимось можливості фізичної особи вибрати собі захисника (умовно кажучи, вирішити питання «Чи буду я взагалі когось обирати»), то перше поняття підкреслює внутрішні потуги такої можливості: сам вибір має бути також повністю вільним (інакше кажучи, слід відповісти на запитання «Кого саме я буду обирати» при позитивній відповіді на попереднє питання про існування необхідності самого факту вибору).

Отже, особа, яка потребує правової допомоги, може отримати таку навіть від фахівця в галузі права, оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії і забезпечують правовий порядок, за якого право особи на вільний вибір захисника не залежить від того, чи визначено законом статус такого захисника особи, чи ні.

Таким чином, вимога, яку висуває Верховний Суд України до правового статусу фахівця в галузі права, а саме – необхідність обґрунтування допуску такого фахівця спеціальним законом, є такою, що обмежує права особи за статтею 59 Конституції України та унеможливлює прямоту дії закріплених в ній положень. А відтак – є протиправною.

 За наведених обставин слід вказати, що на підставі чинного законодавства можна визначити й перелік документів, що ним обґрунтовуватиметься підстава допуску фахівця у галузі права до безпосереднього надання правової допомоги, а також момент такого допуску та обсяг прав і обов’язків вказаної персони. Інша справа, що виникають труднощі зі встановленням кваліфікаційних вимог до фахівця в галузі права, оскільки з цього приводу (з огляду на законодавство) важко щось сказати. Однак, на заваді цій правовій невизначеності може стати наявність вищої юридичної освіти у фахівця в галузі права, за освітньо-кваліфікаційним рівнем якої можна вказувати на можливість допуску особи у зазначеному правовому статусі.

Зазначену аргументацію підтримує також Головне науково-експертне управління Верховної Ради України. Зокрема у висновку до проекту Закону «Про адвокатуру» (реєстр. № 1430 від 25 грудня 2008 р.) головне науково-експертне управління зазначає: «Правову оцінку обмеженню прав громадян на вільний вибір захисника в кримінальному процесі та у випадках притягнення особи до адміністративної відповідальності дано Конституційним Судом України у рішенні від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000 (справа щодо вільного вибору захисника). Конституційний Суд України дійшов висновку, що такі дії суперечать положенням частини першої статті 59 та статті 64 Конституції України, за якими конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Зокрема, не можуть бути обмежені у будь-який спосіб права та свободи людини і громадянина, передбачені статтями 55, 59, 63 Конституції України. У цьому рішенні Конституційний Суд України також зазначив, що ОБМЕЖЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА У ВІЛЬНОМУ ВИБОРІ ЗАХИСНИКА СУПЕРЕЧИТЬ МІЖНАРОДНИМ ЗОБОВ’ЯЗАННЯМ УКРАЇНИ, зокрема положенням Конвенції про захист прав людини і основних свобод, ратифікованої Верховною Радою України 17 липня 1997 року, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР 19 жовтня 1973 року № 2148-VIII, Основних принципів, що стосуються ролі юристів, прийнятих восьмим Конгресом ООН з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками 27 серпня – 7 вересня 1990 року».

Таким чином, зазначені положення оскаржуваної постанови суперечать міжнародним зобов’язанням, взятим на себе Україною, Конституції України та Законам України, якими ратифіковані відповідні міжнародно-правові акти, а також порушують конституційні права позивача по справі.

Згідно ч. 2 ст. 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Оскаржувані положення постанови застосовувалися і можуть у майбутньому бути ще неодноразово застосовані до позивача, оскільки позич є магістром права, юристом та працює у юридичній фірмі, однією з видів діяльності якої є надання юридичних послуг населенню, а отже, позивач є суб’єктом зазначених правовідносин. Свідоцтво про право зайняття адвокатською діяльністю у позивача по справі відсутнє.

Положення п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8  «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» стосовно фахівців права, які мають право бути захисниками лише на підставі спеціального закону та в частині, що стосується схвалення тих судів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення  захисту  в  кримінальних справах БЕЗПОСЕРЕДНЬО ПОРУШУЄ КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА ПОЗИВАЧА, А САМЕ, ПЕРЕДБАЧЕНІ СТ.СТ. 21, 23, 28, 43 КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ:

1) позивач є магістром права, юристом. Відповідно до ст. 21 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. До того ж, можливість позивача (магістра права, юриста) бути захисником в кримінальній справі передбачена міжнародно-правовими актами та Конституцією України.

2) право на вільний і всебічний розвиток особистості (ст. 23 Конституції України). Позивач є магістром права, юристом. Навчаючись професії юриста і працюючи юристом позивач має на меті якісно, у повному обсязі захищати законні права громадянина України, людини для утвердження в Україні правової державності. Іншими словами, надавати повноцінну юридичну допомогу та бути повноцінним юристом. Саме з цієї метою навчальний заклад закінчений позивачем з відзнакою.

Оскаржувані положення зазначеної постанови перешкоджають можливості позивача бути захисником у кримінальній справі, що перешкоджає вільному розвитку особистості Кізіми Ігоря Віталійовича, відповідно до обраного напряму професійної діяльності.

3) право на працю (ст. 43 Конституції України).  Позивач працює у ТОВ «Леком», видом економічної діяльності якого є юридична (надає населенню юридичні послуги). Через зазначені положення вказаної постанови позивач не має змогу надавати правову допомогу у кримінальному судочинстві особам, які притягуються до кримінальної відповідальності та є клієнтами (замовниками) такого роду послуг у товариства.

4) відповідно до ст. 28 Конституції України ніхто не може бути підданий такому, що принижує його гідність поводженню. Позивачу по справі завдано шкоди честі, гідності та діловій репутації, оскільки саме він запевняв Захаренка В.А., що може бути його захисником. Оскільки суд керувався згаданим положенням оскаржуваної постанови, то шкоди завдано саме внаслідок застосування положень останньої.

5) нерозгляд та неналежний розгляд звернень (заяви та скарги) відповідачами порушив також право позивача на отримання відповіді та права на отримання обґрунтованої відповіді (ст. 40 Конституції України).

До позовної заяви додаються копії письмових доказів, описаних в цій заяві. Оригінали вказаних доказів нададуться для огляду суду під час розгляду справи у судовому засіданні.

Відповідно до ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Згідно ст. 9 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ст.ст. 12, 41 КАС України під час судового розгляду справи в судовому засіданні забезпечується повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Згідно ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ст. 104 КАС України до адміністративного суду має право звернутися з адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин.

Враховуючи вказане та керуючись Конвенцією про захист прав людини і основних свобод, ратифікованої Верховною Радою України 17 липня 1997 року, Міжнародним пактом про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР 19 жовтня 1973 року № 2148-VIII, Основними принципами, що стосуються ролі юристів, прийнятих восьмим Конгресом ООН з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками 27 серпня – 7 вересня 1990 року, ст.ст. 8, 21, 23, 40, 43, 59, 64 Конституції України, ЗУ «Про судоустрій», ЗУ «Про звернення громадян», Рішенням Конституційного Суду України № 1-17/2000 від 16.11.2000 року, ст.ст. 9, 12, 41, 71, 104, 105, 162, 171 Кодексу адміністративного судочинства України

ПРОШУ:

1) визнати протиправною бездіяльність Голови Верховного Суду України щодо нерозгляду заяви та скарги Кізіми Ігоря Віталійовича від 08.02.2010 року та від 17.03.2010 року відповідно;

2) визнати незаконним та таким, що не відповідає Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», Конвенції про захист прав людини і основних свобод, ратифікованої Верховною Радою України 17 липня 1997 року, Міжнародному пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР 19 жовтня 1973 року № 2148-VIII, Основним принципам, що стосуються ролі юристів, прийнятих восьмим Конгресом ООН з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками 27 серпня – 7 вересня 1990 року положення постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві», в частині, що стосується спеціального закону, яким має бути врегульовані питання участі у кримінальних справах в якості захисників інших фахівців права, а саме: абз. 4 п. 4 «які на підставі спеціального закону мають право на надання правової допомоги»; підпункт в) п. 5 «документами, визначеними спеціальним законом, яким цим особам надано право брати участь у кримінальному судочинстві як захисникам»; останнє речення останнього абзацу п. 5 «Визнати правильною практику тих судів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту в кримінальних справах»;

3) забезпечити повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Додатки:

1)     копія заяви від 08.02.2010 року до Голови Верховного Суду України;

2)     копія відповіді від 04.03.2010 року № 5-19н157;

3)     копія скарги від 17.03.2010 року;

4)     копія відповіді на скаргу від 13.04.2010 року № 5-19н252;

5)     оригінал документу про сплату судового збору – 3.40 грн.(квитанція);

6)     копії позовної заяви та копії всіх документів, що приєднуються до неї, відповідно до кількості відповідачів;

7)     клопотання про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову.

8)     копія диплому магістра права, юриста Кізіма І.В.;

9)     копія витягу з ЄДРПОУ ТОВ «Леком»;

10)          копія договору;

11)          копія довіреності;

12)          копія постанови Броварського міськрайонного суду;

13)          копія трудової книжки Кізіми І.В.

06.05.2010 року                             позивач, громадянин України Кізіма І.В.

Клопотання

про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову

Керуючись ст. 117 КАС України ПРОШУ зупинити дію наступних положень постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» до ухвалення рішення у справі, а саме: абз. 4 п. 4 «які на підставі спеціального закону мають право на надання правової допомоги»; підпункт в) п. 5 «документами, визначеними спеціальним законом, яким цим особам надано право брати участь у кримінальному судочинстві як захисникам»; останнє речення останнього абзацу п. 5 «Визнати правильною практику тих судів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту в кримінальних справах».

Необхідність вжиття заходів забезпечення адміністративного позову зумовлена тим, що існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, оскільки за договором про надання юридичних послуг від 22.10.2009 року за № 01/09-З, укладеним між Захаренко В.А., та ТОВ «Леком (КВЕД 74.11.2 Нотаріальна та інша юридична діяльність), позивач по справі є безпосереднім виконавцем договору. На даний час триває судовий розгляд кримінальної справи щодо підсудного Захаренко В.А.

Клопотання про допуск позивача по справі – магістра права, юриста Кізіми Ігоря Віталійовича - в якості захисника Захаренка В.А., суддею не задоволено. Відмовляючи у задоволенні клопотання суддя послалася на оскаржуване положення  постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» щодо необхідності спеціального закону.

За час, який буде необхідний для розгляду адміністративного позову щодо визнання нечинними спірних положення постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» буде неодмінно порушено конституційні права позивача по справі, передбачені ст.ст. 21, 23, 28, 43 Конституції України:

1) позивач є магістром права, юристом. Відповідно до ст. 21 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. До того ж, можливість позивача по справі (магістра права, юриста) бути захисником в кримінальній справі передбачена міжнародно-правовими актами та Конституцією України.

2) право на вільний і всебічний розвиток особистості (ст. 23 Конституції України). Позивач є магістром права, юристом. Навчаючись професії юриста позивач мав на меті якісно, у повному обсязі захищати законні права громадянина України, людини для утвердження в Україні правової державності. Іншими словами, надавати повноцінну юридичну допомогу та бути повноцінним юристом. Саме з цієї метою навчальний заклад закінчений позивачем з відзнакою.

Оскаржувані положення зазначеної постанови перешкоджають можливості позивача бути захисником у кримінальній справі, що перешкоджає вільному розвитку власної особистості позивача відповідно до обраного напряму професійної діяльності.

3) право на працю (ст. 43 Конституції України).  Позивач працює у ТОВ «Леком», видом економічної діяльності якого є юридична (надає населенню юридичні послуги). Через зазначені положення вказаної постанови позивач не має змогу надавати правову допомогу у кримінальному судочинстві особам, які притягуються до кримінальної відповідальності та є клієнтами (замовниками) такого роду послуг у товариства.

4) відповідно до ст. 28 Конституції України ніхто не може бути підданий такому, що принижує його гідність поводженню. Позивачу по справі завдано шкоди честі, гідності та діловій репутації, оскільки саме він запевняв Захаренка В.А., що може бути його захисником. Оскільки суд керувався згаданим положенням оскаржуваної постанови, то шкоди завдано саме внаслідок застосування приписів останньої.

Не вжиття  заходів забезпечення адміністративного позову призведе також до збільшення фінансових та моральних витрат позивача та в наступному держави України, оскільки матеріальна та моральна шкода, завдана вказаним буде неминуче стягнута з держави Україна за рішенням Європейського суду з прав людини.

Звертаю увагу суду на те, що очевидними є ознаки протиправності вказаних положень постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві».

06.05.2010 року                             позивач, громадянин України Кізіма І.В.