З позовною заявою подається  клопотання про розгляд справи колегією у складі трьох суддів.

Кожен аркуш позову  особисто підписаний позивачем.

Позовна заява

11.02.2010 року я, позивач по справі, подав запит щодо надання письмової інформації через приймальню Верховної Ради України до голови комітету ВР України з питань правової політики.
В запиті я просив надати письмову інформацію щодо стадії виконання роботи, спрямованої на прийняття спеціального закону, який визначатиме повноваження фахівців права на участь в кримінальному процесі в якості захисників підозрюваних, обвинувачених, підсудних.

Відповідь отримана 02 квітня 2010 року, яка підписана головою комітету ВР України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.
У відповіді зазначалося, що: «на сьогодні на розгляді Верховної Ради України знаходиться низка законопроектів, спрямованих на удосконалення інституту адвокатури … народним депутатом України Мірошниченком Ю. внесений на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про адвокатуру» (реєстр. № 1430).  Цим законопроектом пропонується передбачити, що представництво та захист в судах України прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб здійснюватиметься лише адвокатами… Виходячи з наведеного, на нашу думку, новий закон регулюватиме питання адвокатської діяльності, вирішить проблеми щодо можливості представництва в судах України прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб фахівцями в галузі права».
Аналізуючи відповідь в поєднанні із законопроектом «Про адвокатуру» (реєстр. № 1430) я прийшов до висновку, що вказаний законопроект не лише не має на меті розв’язати вказану суспільну проблему, але спрямований на її погіршення. Підтвердженням цього є також висновок Головного науково-експертного управління до аналізованого законопроекту: «в проекті (реєстр. № 1430) йдеться про встановлення монополії адвокатів на надання правової допомоги при здійснені кримінального, цивільного, адміністративного, господарського судочинства, при відбуванні особами кримінальних покарань тощо».
Встановлення монополії адвокатів на надання правової допомоги призведе до низького рівня правового захисту людини, громадянина, що в свою чергу буде грубим порушенням конституційних прав».
Закріплення за адвокатами майже виключного права надавати правову допомогу є обмеженням права фізичних та юридичних осіб на вільний вибір захисника своїх прав. Запропоновані проектом (реєстр. № 1430) зміни до чинного законодавства з питань надання правової допомоги суперечать вимогам ст. ст. 22 та 59 Конституції України, які гарантують право кожного бути вільним у виборі захисника своїх прав і недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів.
Зміни законопроекту (реєстр. № 1430)  не відповідають  також вимогам міжнародно-правових актів, які передбачають право кожного обвинуваченого захищати себе особисто або через вільно вибраного ним на власний розсуд захисника з-поміж юристів, які можуть надати ефективний правовий захист. Ці положення міжнародно-правових актів щодо права фізичної особи на захист від обвинувачення відтворені у положеннях ч. 1 ст. 59 Конституції України, які закріплюють право кожної фізичної особи на правову допомогу і право вільного вибору захисника з метою захисту від обвинувачення.
Правову оцінку обмеженню прав громадян на вільний вибір захисника в кримінальному процесі та у випадках притягнення особи до адміністративної відповідальності дано Конституційним Судом України у рішенні від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000 (справа щодо вільного вибору захисника). Конституційний Суд України дійшов висновку, що такі дії суперечать положенням частини першої статті 59 та статті 64 Конституції України, за якими конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Зокрема, не можуть бути обмежені у будь-який спосіб права та свободи людини і громадянина, передбачені статтями 55, 59, 63 Конституції України. У цьому рішенні Конституційний Суд України також зазначив, що обмеження прав людини і громадянина у вільному виборі захисника суперечить міжнародним зобов’язанням України, зокрема положенням Конвенції про захист прав людини і основних свобод, ратифікованої Верховною Радою України 17 липня 1997 року, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР 19 жовтня 1973 року № 2148-VIII, Основних принципів, що стосуються ролі юристів, прийнятих восьмим Конгресом ООН з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками 27 серпня – 7 вересня 1990 року. Попри це, законопроектом пропонується ввести такі обмеження і розширити сферу їх застосування на будь-яку правову допомогу, що надається фізичним та юридичним особам».
Таким чином, у висновку справедливо резюмується, що  передбачена законопроектом «Про адвокатуру» (реєстр. № 1430) концептуальна засада реформування адвокатури в Україні, а саме наділення адвокатів практично виключним правом надавати правову допомогу, а також здійснювати захист та представництво прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суперечить Конституції України та нормам міжнародного права, а відтак, є неприйнятною.
19.04.2010 року позивач по справі подав через приймальню громадян ВР України пропозицію внесення змін до законодавства України на ім’я голови комітету ВР України з питань правосуддя. До пропозиції входив наступний пакет документів: 1)  проект доповнення, змін до ст.ст. 32, 44 Кримінально-процесуального кодексу України та змін до ст. 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення; 2) пояснення (аргументація) необхідності внесення змін.
Пропозицію позивач по справі подавав з огляду на необхідність в короткі строки законодавчо закріпити наступні положення: 1) фахівець у галузі права – це особа, яка має повну вищу юридичну освіту та стаж роботи в юриспруденції не менш, ніж два роки; 2) фахівець у галузі права бере участь у кримінальній чи адміністративній справі в якості захисника за письмовою заявою особи, яка бажає отримати правовий захист (правову допомогу); 3) повноваження фахівця у галузі права на участь у розгляді справи посвідчуються: а) заявою особи, яка бажає отримати правовий захист (правову допомогу); б) документом, що підтверджує наявність повної вищої юридичної освіти; в) документом, що підтверджує наявність необхідного стажу роботи в юриспруденції.
Позивач по справі також вказував, що внесення запропонованих змін дозволить: 1) без зволікань привести вітчизняне кримінально-процесуальне та адміністративно-процесуальне законодавство України у відповідність до міжнародних зобов’язань, взятих на себе Україною та у відповідність до вимог Конституції України; 2) вирішити питання отримання підзахисним у кримінальних та адміністративних справах ефективної доступної правової допомоги фахівцями у галузі права; 3) знизити вартість правової допомоги.
У супровідному листі до пропозиції, керуючись ст.ст. 22, 59 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, п. 11 ст. 16, ч. 3 ст. 48  ЗУ «Про комітети Верховної Ради України, ст.ст. 1, 3, 14, 18, 19  ЗУ «Про звернення громадян», рішенням Конституційного Суду України (від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000) позивач по справі ПРОСИВ розглянути на засіданні комітету пропозицію додану до листа та запрошувати на розгляд пропозиції та на засідання комітету фахівця-практика (магістра права, юриста), автора пропозиції Кізіму Ігоря Віталійовича.
Аналогічна пропозиція була надіслана позивачем 20.04.2010 року поштою Голові комітету ВР України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.
Листом від 11 травня 2010 року позивач отримав відповідь за № 04-19/12-1029, якою голова комітету ВР України з питань забезпечення правоохоронної діяльності висловлював щиру вдячність за надані пропозиції і повідомив, що можливість їх врахування буде вирішуватися під час підготовки законів про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення. Тобто, відповідь не розв’язувала моєї проблеми, не задовольняла поставлене прохання, а саме розглянути мої пропозиції на засіданні відповідного комітету з наданням мені особисто можливості відстояти запропоновані мною зміни та підкреслити, переконати комітет у важливості термінового їх прийняття як закону.
Абсолютно тотожну відповідь отримав позивач по справі й від комітету ВР з питань правосуддя (лист від 14 травня 2010 року за № 04-30/21-1927).
Вважаючи, що вказаними діями відповідач порушив права позивача, останній подає позов до відповідача - Верховного Суду України - з наступною мотивуванням.
Згідно ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідно ж положенню ст. 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади є парламент – Верховна Рада України. Отже, Верховна Рада України є суб’єктом владних повноважень.
Згідно ст. 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами. Від того, як реалізується це право залежить і показник якості демократії, і рівень розвитку громадянського суспільства у державі. Складові такого права відображені в Основному Законі - Конституції України, зокрема це право брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників.
Так, відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 16 ЗУ «Про комітети ВР України комітети при здійсненні законопроектної функції зобов'язані вивчати громадську думку, розглядати звернення громадян, об'єднань громадян, будь-які пропозиції, що свідчать про потребу в прийнятті нових законодавчих актів або у внесенні змін до законодавчих актів, і, в разі необхідності, готувати відповідні проекти актів та вносити їх на розгляд Верховної Ради України. Згідно ч. 2 ст. 48 згаданого закону для розгляду на засіданнях комітетів питань, віднесених до предметів їх відання, можуть бути запрошені автори та ініціатори внесених законопроектів, науковці, консультанти і експерти, фахівці-практики та інші особи.
Аналізуючи зміст вказаних норм права в розрізі конституційного права громадянина на участь в управлінні державними справами стає зрозумілим, що пропозиція позивача належним чином не розглядалася, не було по ній проведено жодного обговорення (оскільки було б про це зазначено у відповіді), не зазначено результату обговорення тощо. До того ж, в супереч бажанню громадянина бути присутнім при обговоренні пропозиції, про це у відповіді немає навіть згадки.
Іншими словами, Верховна Рада Україна через відповідні комітети не вбачає у пропозиції позивача по справі ніякої необхідності готувати відповідні проекти актів та вносити їх на розгляд. А поміж тим, зволікання з внесенням зазначених вище змін до законодавства України суттєво порушує як права громадян в цілому (ст. 59 Конституції України), так і права позивача по справі.
Окрім цього, відповіддю від 02 квітня 2010 року, яка підписана головою комітету ВР України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, було вчинено спробу ввести позивача по справі в оману, оскільки в ній чітко зазначено неправдиву інформацію про те, що законопроект «Про адвокатуру» (реєстр. № 1430) вирішить проблеми щодо можливості представництва в судах України прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб фахівцями в галузі права. Тобто, порівнюючи мій запит на надання письмової інформації та відповіді на нього в мене склалося початкове враження про наявність аналогічній моїй пропозиції проекту Закону на розгляді у Верховній Раді України, і лише після детального аналізу зазначено законопроекту я зрозумів, що відповідач своєю відповіддю вводить мене в оману.
Згідно ст. 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Чи можна відповідь, якою намагаються ввести в оману вважати обґрунтованою – питання спірне і має вирішатися в суді.
Неправомірні дії та бездіяльність відповідача БЕЗПОСЕРЕДНЬО ПОРУШУЄ КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА ПОЗИВАЧА, оскільки, не прийняття до цього часу відповідного закону перешкоджають можливості позивача бути захисником у кримінальній справі, чим порушується право на працю (ст. 43 Конституції України).  Позивач працює у ТОВ «Леком», видом економічної діяльності якого є юридична (надає населенню юридичні послуги). Через відсутність зазначеного Закону позивач не має змогу надавати правову допомогу у кримінальному судочинстві особам, які притягуються до кримінальної відповідальності та є клієнтами (замовниками) такого роду послуг у товариства. Зокрема, ТОВ «Леком» для надання юридичної допомоги у кримінальній справі Захаренко В.А., призначив Кізіма І.В., позивача по справі. Слідча та суддя відмовили у праві бути магістру права, юристу захисником, пославшись на необхідність прийняття ВР України відповідного закону.
Також, бездіяльністю відповідача порушується право на вільний і всебічний розвиток особистості (ст. 23 Конституції України) позивача. Навчаючись професії юриста і працюючи юристом позивач має на меті якісно, у повному обсязі захищати законні права громадянина України, людини для утвердження в Україні правової державності. Іншими словами, надавати повноцінну юридичну допомогу та бути повноцінним юристом. Саме з цієї метою навчальний заклад закінчений позивачем з відзнакою.
До позовної заяви додаються копії письмових доказів, описаних в цій заяві. Оригінали вказаних доказів нададуться для огляду суду під час розгляду справи у судовому засіданні.
Відповідно до ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Згідно ст. 9 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до ст.ст. 12, 41 КАС України під час судового розгляду справи в судовому засіданні забезпечується повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Згідно ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ст. 104 КАС України до адміністративного суду має право звернутися з адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Правовідносини, які на даний момент склалися між позивачем та відповідачем є публічними.
Враховуючи вказане та керуючись ст.ст. 38, 40, 59 Конституцією України, п. 11 ст. 16, ч. 3 ст. 48  ЗУ «Про комітети Верховної Ради України, ст.ст. 1, 3, 14, 18, 19  ЗУ «Про звернення громадян», ст.ст. 9, 12, 41, 71, 104, 105, 162, 171 Кодексу адміністративного судочинства України

ПРОШУ:

1) визнати протиправною бездіяльність Верховної Ради України щодо неприйняття закону, яким би регулювалося питання допуску фахівців права в якості захисників підозрюваних, обвинувачених, підсудних в кримінальному процесі;
2) зобов’язати Верховну Раду України належним чином розглянути пропозицію магістра права, юриста Кізіма І.В., про доповнення, зміни до ст.ст. 32, 44 Кримінально-процесуального кодексу України та змін до ст. 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 18.04.2010 року.
3) позов розглянути колегією у складі трьох суддів;
4) забезпечити повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Додатки:
1) запит щодо надання письмової інформації від 11.02.2010 року.
2) відповідь від 02 квітня 2010 року.
3) копії листів-пропозицій від 19.04.2010 року та 20.04.2010 року.
4) лист-відповідь від 11 травня 2010 року та від 14 травня 2010 року.
5) копія договору із Захаренко В.А.
6) копія постанов ст.слідчої  Снитюк М.І., і судді Лопатинської С.П.
7) оригінал документу про сплату судового збору – 3.40 грн.(квитанція);
8) копії позовної заяви та копії всіх документів, що приєднуються до неї, відповідно до кількості відповідачів.

06.05.2010 року                             позивач, громадянин України Кізіма І.В.