З позовною заявою подається  клопотання про розгляд справи колегією у складі трьох суддів.

Кожен аркуш позову  особисто підписаний позивачем.

Позовна заява

26.03.2010 року позивач по справі – громадянин України Кізіма Ігор Віталійович -  особисто подав до Генеральної прокуратури України – відповідача по справі заяву про прокурорське реагування, в якій просив Генерального прокурора України: 1) невідкладно вжити заходи, передбачені законодавством України, спрямовані на приведення у відповідність до вимог Конституції, Законів України та рішення Конституційного Суду України постанови Пленуму ВСУ, а саме п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного суду України  від 24.10.2003 N 8  «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» в частині, що стосується фахівців права, які мають право бути захисниками лише на підставі спеціального закону та в частині, що стосується схвалення тих суддів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення  захисту  в  кримінальних справах; на розгляд зазначеного питання запрошувати заявника; про всі дії, вчиненні в реагування на це звернення, повідомляти заявника письмово, чітко у строк та спосіб передбачений законодавством України.

Вказане підтверджувалося тим, що: 1) статтею 8 Конституції України встановлено, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» зазначена Конвенція стала частиною національного законодавства (ст. 9 Конституції України). Закон має вищу юридичну силу порівняно з постановою Пленуму ВСУ, а відтак п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного суду України  від 24.10.2003 N 8  «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» в частині що стосується фахівців права, які мають право бути захисниками лише на підставі спеціального закону та в частині, що стосується схвалення тих суддів, які  за  відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення  захисту  в  кримінальних справах суперечить Закону, тобто Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року; 2) постанова Пленуму Верховного суду України «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві», прийнята  від 24.10.2003 N 8, тобто після ухвалення Рішення Конституційного Суду України № 1-17/2000 від 16.11.2000 року.

А відтак вказані місця з п.п. 4,5 із зазначеної постанови порушують зазначене рішення суду, що суперечить ст. 69 ЗУ «Про Конституційний суд України». Невиконання рішення суду є також кримінально караним.

Зазначене безпосередньо торкається моїх інтересів та порушує мої конституційні права, оскільки мені, магістру права, юристу також неодноразово відмовлено у реалізації власного суб’єктивного права бути захисником обвинуваченого, підозрюваного в кримінальному процесі.

За договором про надання юридичних послуг від 22.10.2009 року за № 01/09-З, укладеним між Захаренко В.А., та ТОВ «Леком (КВЕД 74.11.2 Нотаріальна та інша юридична діяльність), позивач по справі є безпосереднім виконавцем договору. На даний час триває судовий розгляд кримінальної справи щодо підсудного Захаренко В.А.

Клопотання про допуск позивача по справі – магістра права, юриста Кізіми Ігоря Віталійовича - в якості захисника Захаренка В.А., суддею не задоволено. Відмовляючи у задоволенні клопотання суддя послалася на оскаржуване положення  постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» щодо необхідності спеціального закону.

Велику суспільну необхідність вирішення даної протиправної ситуації підтвердила також Уповноважена ВР з прав людини, зазначивши у своїй відповіді позивачу по справі, що звернень щодо вказаного питання до неї надходить чимало.

02.04.2010 року на адресу позивача по справі надійшов лист від 30.03.2010 року № 19-р (19-42394-10-вих) за підписом прокурора управління розгляду звернень та прийому громадян Н.Стасько. У листі йшлося про те, що відповідно до вимог ст. 7 ЗУ «Про звернення громадян» звернення позивача по справі надіслано за належністю для розгляду та прийняття рішення відповідно до вимог чинного законодавства до Верховного Суду України. Про результати розгляду просилося повідомити автора.

Позивач по справі ніякої відповіді за цим зверненням від Верховного Суду України не отримував.

19.04.2010 року позивач по справі повторно подав до Генеральної прокуратури заяву про прокурорське реагування, в якій просив: 1) вжити необхідні дії прокурорського реагування за фактом, викладеним у заяві про прокурорське реагування від 26.03.2010 року та відповідно до вимог ЗУ «Про прокуратуру»; 2) на розгляд зазначеного питання запрошувати заявника; про всі дії, вчиненні в реагування на це звернення, повідомляти заявника письмово, чітко у строк та спосіб передбачений законодавством України.

Позивач також вказував на те, що перша заява про прокурорське реагування направлена Генеральною прокуратурою, на її думку, за належністю до Верховного Суду України та повідомляв Генерального прокурора України про те, що Верховний Суд України немає можливостей вжити заходи прокурорського реагування.

Відповіді на повторну заяву від 19.04.2010 року про прокурорське реагування позивач по справі не отримував.

Мотивування та аргументація невідповідності положень п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8  «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» щодо фахівців права, які мають право бути захисниками лише на підставі спеціального закону та в частині, що стосується схвалення тих суддів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення  захисту  в  кримінальних справах, а також витребування у останніх документів, визначених спеціальним законом, суперечить міжнародним зобов’язанням України та законодавству України, рішенню Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000 (справа щодо вільного вибору захисника).

Постанова Пленуму Верховного Суду України (надалі – ВСУ) від 24 жовтня 2003 року «Про застосування законодавства, що забезпечує право на захист у кримінальному процесі», визнає правильною практику тих судів, які не допускають до участі в процесі фахівців у галузі права без обґрунтування такого допуску спеціальним законом.

Крім того – у «розвиток» вказаного Рішення Конституційного Суду – Пленум ВСУ визнав правомірним витребування для таких осіб підтвердження своїх повноважень документами, що визначені все тим же «спеціальним законом». 

У зв’язку з наведеним, слід вказати, що Верховний Суду України діяв неправомірно. Конституція України не згадує про будь-який закон, відповідно до якого особа може отримати правову допомогу, отже подібні вимоги не можуть висуватися жодним органом державної влади.

Згадувана Постанова Пленуму ВСУ від 24 жовтня 2003 року в цьому плані є протиправною, оскільки у Верховного Суду України відсутня необхідна компетенція, яка б дозволяла ВСУ тлумачити  Рішення Конституційного Суду.

Згідно зі статтею 47 Закону України «Про судоустрій», ВСУ видає зазначені роз’яснення для судів. Однак, аналізоване роз’яснення, на відміну від інших Постанов Пленуму ВСУ, не тільки роз’яснює, як правильно діяти судовим органам у певній правовій ситуації, а й встановлює порівняно із Конституцією України та відповідним Рішенням Конституційного Суду ряд додаткових вимог до спеціалістів в галузі права.

Зокрема, з детального аналізу співрішень Конституційного Суду та ВСУ випливає, що останній, поряд із необхідністю визначення прав спеціаліста в галузі права, вказує також, що такий закон має бути спеціальним. Логічне контрзапитання: до чого спеціальним – до Конституції України або ж певного процесуального кодексу. Натомість, згідно усталених правових поглядів на подібні проблеми, слід виходити, перш за все, зі спеціальності норми (спеціальна норма зазвичай застосовується переважно за загальну, однак як це може бути реалізовано відносно Конституції – незрозуміло), а не всього акту. 

Частина перша ст. 59 Конституції України вказує на право кожного на правову допомогу. При цьому, згідно речення 3 цієї частини, кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Якщо до вказаного додати положення статті 21 Конституції України, згідно з яким усі люди є вільні у своїх правах, залишається згадати про частину 3 статті 8 нашого Основного Закону.

Остання норма акцентує на прямоті дії норм Конституції, чим варто скористатися задля того, щоб вивести право особи, яка потребує правової допомоги, на вільний вибір захисника не тільки з обмеженої групи осіб (скажімо, осіб, які мають адвокатські свідоцтва), а й з інших груп.

Отже, особа, яка потребує правової допомоги, може отримати таку навіть від фахівця в галузі права, оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії і забезпечують правовий порядок, за якого право особи на вільний вибір захисника не залежить від того, чи визначено законом статус такого захисника особи, чи ні.

Таким чином, вимога, яку висуває Верховний Суд України до правового статусу фахівця в галузі права, а саме – необхідність обґрунтування допуску такого фахівця спеціальним законом, є такою, що обмежує права особи за статтею 59 Конституції України та унеможливлює прямоту дії закріплених в ній положень. А відтак – є протиправною.

Зазначену аргументацію підтримує також Головне науково-експертне управління Верховної Ради України. Зокрема у висновку до проекту Закону «Про адвокатуру» (реєстр. № 1430 від 25 грудня 2008 р.) головне науково-експертне управління зазначає: «Правову оцінку обмеженню прав громадян на вільний вибір захисника в кримінальному процесі та у випадках притягнення особи до адміністративної відповідальності дано Конституційним Судом України у рішенні від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000 (справа щодо вільного вибору захисника).

Таким чином, зазначені положення постанови суперечать міжнародним зобов’язанням, взятим на себе Україною, Конституції України та Законам України, якими ратифіковані відповідні міжнародно-правові акти, а також порушують конституційні права позивача по справі.

Відповідно до положень ст. 12 ЗУ «Про прокуратуру» прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян та юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду. Прийняте прокурором рішення може бути оскаржено вищестоящому прокурору або до суду.

Згідно ч. 3 ст. 7 ЗУ «Про звернення громадян» якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об'єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п'яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. Згідно ч. 4 ст. 7 згаданого Закону забороняється направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються.

Таким чином, Генеральна прокуратура порушила ст. 7 ЗУ «Про звернення громадян», оскільки безпідставно надіслала заяву позивача по справі до Верховного Суду України (останній не спроможний вжити заходів прокурорського реагування) та направила заяву, в якій фактично висловлюється незгода з діями Верховного Суду України для розгляду до того ж Верховного Суду України.

Також, Генеральна прокуратура у порушення ст. 15 ЗУ «Про звернення громадян» взагалі не розглянула повторної заяви позивача по справі.

Положення п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8  «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» стосовно фахівців права, які мають право бути захисниками лише на підставі спеціального закону та в частині, що стосується схвалення тих судів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення  захисту  в  кримінальних справах БЕЗПОСЕРЕДНЬО ПОРУШУЄ КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА ПОЗИВАЧА, А САМЕ, ПЕРЕДБАЧЕНІ СТ.СТ. 21, 23, 28, 43 КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ:

1) позивач є магістром права, юристом. Відповідно до ст. 21 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. До того ж, можливість позивача (магістра права, юриста) бути захисником в кримінальній справі передбачена міжнародно-правовими актами та Конституцією України.

2) право на вільний і всебічний розвиток особистості (ст. 23 Конституції України). Позивач є магістром права, юристом. Навчаючись професії юриста і працюючи юристом позивач має на меті якісно, у повному обсязі захищати законні права громадянина України, людини для утвердження в Україні правової державності. Іншими словами, надавати повноцінну юридичну допомогу та бути повноцінним юристом. Саме з цієї метою навчальний заклад закінчений позивачем з відзнакою.

Вказані положення зазначеної постанови перешкоджають можливості позивача бути захисником у кримінальній справі, що перешкоджає вільному розвитку особистості Кізіми Ігоря Віталійовича, відповідно до обраного напряму професійної діяльності.

3) право на працю (ст. 43 Конституції України).  Позивач працює у ТОВ «Леком», видом економічної діяльності якого є юридична (надає населенню юридичні послуги). Через зазначені положення вказаної постанови позивач не має змогу надавати правову допомогу у кримінальному судочинстві особам, які притягуються до кримінальної відповідальності та є клієнтами (замовниками) такого роду послуг у товариства, зокрема Захаренку В.А..

4) відповідно до ст. 28 Конституції України ніхто не може бути підданий такому, що принижує його гідність поводженню. Позивачу по справі завдано шкоди честі, гідності та діловій репутації, оскільки саме він запевняв Захаренка В.А., (замовника юридичних послуг з кримінального права та процесу ТОВ «Леком»), що може бути його захисником. Оскільки суд керувався згаданим положенням оскаржуваної постанови, то шкоди завдано саме внаслідок застосування положень останньої.

До позовної заяви додаються копії письмових доказів, описаних в цій заяві. Оригінали вказаних доказів нададуться для огляду суду під час розгляду справи у судовому засіданні.

Відповідно до ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Згідно ст. 9 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ст.ст. 12, 41 КАС України під час судового розгляду справи в судовому засіданні забезпечується повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Згідно ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ст. 104 КАС України до адміністративного суду має право звернутися з адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин.

Враховуючи вказане та керуючись Конвенцією про захист прав людини і основних свобод, ЗУ «Про звернення громадян», ЗУ «Про прокуратуру», ст.ст. 9, 12, 41, 71, 104, 105, 162, 171 Кодексу адміністративного судочинства України

ПРОШУ:

1) визнати протиправним діяння Генеральної прокуратури України з неналежного реагуванню на заяву про прокурорське реагування від 26.03.2010 року та не реагування на повторну заяву від 19.04.2010 року (порушення законодавства України про звернення громадян);

2) зобов’язати Генеральну прокуратуру України відреагувати на заяву про прокурорське реагування Кізіми І.В. від 26.03.2010 року чітко у відповідності до вимог чинного законодавства України;

3) забезпечити повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Додатки:

1)      копія заяви від 26.03.2010 року.

2)      копія відповіді від 30.03.2010 року.

3)     копія повторної заяви від 19.04.2010 року.

4)      оригінал документу про сплату судового збору – 3.40 грн.(квитанція);

5)      копії позовної заяви та копії всіх документів, що приєднуються до неї, відповідно до кількості відповідачів – 1 комплект;

6)      копія договору;

7)      копія постанови Броварського міськрайонного суду;

8)      клопотання про розгляд справи колегією у складі трьох суддів.

25.05.2010 року                             позивач, громадянин України Кізіма І.В.