З позовною заявою подається клопотання про розгляд справи колегією у складі трьох суддів.

Кожен аркуш позову особисто підписаний позивачем.

Позовна заява

11.02.2010 року я особисто подав два звернення на ім’я Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини (надалі – відповідача). Обидва звернення були зареєстровані та прийняті зав. приймальні Л.Євтушенко, про що свідчить його підпис на моїх примірниках звернень.
Одне звернення (заява про необхідність реагування) було надіслане в інтересах мого довірителя – Захаренка В.А., щодо порушень законодавства під час досудового та судового розгляду кримінальної справи за обвинуваченням Захаренка В.А.

Інше звернення стосувалося мене особисто, про що свідчить підпис та зазначення статусу особи, яка звертається. На відміну від першого звернення, я, надалі – позивач – підписався не в інтересах довірителя – Захаренко В.А., а як магістр права, юрист, громадянин України.
Суть другої заяви наступна. В ній позивач по справі звертав увагу відповідача на невідповідність п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Рішенню конституційного суду № 1-17/2000 від 16.11.2000 року, що порушує право людини на вільний вибір захисника, тобто ст. 59 Конституції України.
Вказане позивач аргументував наступним:

1. Статтею 8 Конституції України встановлено, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» зазначена Конвенція стала частиною національного законодавства (ст. 9 Конституції України).
Закон має вищу юридичну силу порівняно з постановою Пленуму ВСУ, а відтак п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» в частині що стосується фахівців права, які мають право бути захисниками лише на підставі спеціального закону та в частині, що стосується схвалення тих суддів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту в кримінальних справах суперечить Закону, тобто Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
2. Постанова Пленуму Верховного суду України «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві», прийнята від 24.10.2003 N 8, тобто після ухвалення Рішення конституційного суду № 1-17/2000 від 16.11.2000 року. А відтак вказані місця з п.п. 4, 5 із зазначеної постанови порушують вказане рішення суду, що суперечить ст. 69 ЗУ «Про Конституційний суд».

Отже, резюмував позивач по справі, п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» щодо повноважень інших фахівців права та необхідність спеціального закону є протиправними. Все вище вказане, впевнений, підтвердять й міжнародні правозахисні інституції, зокрема, Європейський суд з прав людини.

Враховуючи вищевказане та керуючись Конституцією України, ЗУ «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», ЗУ «Про звернення громадян» позивач по справі ПРОСИВ у відповідача: 1) звернутися до Верховного суду України (Голови та Пленуму) відповідним актом з питання приведення постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» у відповідність до чинного законодавства України; 2) про вчинення реагування на зазначену заяву повідомити позивача по справі (заявника) письмово на вказану у заяві адресу.

18.02.2010 року на адресу позивача по справі надійшов лист від 17 лютого 2010 року за № 10.2/9-К-146266.10/26-18 в якому, зокрема, зазначалося: «Ваші два звернення до Уповноваженого з прав людини з приводу порушення права на захист Захаренка В.А., та незаконного усунення Вас від участі у справі, як захисника, розглянуті.»
Звертаю увагу суду, що насправді лише одне з двох звернень подавалося з підстав порушення права на захист Захаренка В.А., та незаконного усунення позивача по справі від участі у справі, інше звернення – це заява з проханням щодо звернення відповідача до Верховного Суду України, про що детально зазначено вище.

Тобто, Секретаріат відповідача надав відповідь лише на одне звернення, не розглянувши по суті інше, чим грубо порушив законодавство України про звернення громадян.
Також у відповіді відповідача по справі вказано: «Слід зазначити, що до Уповноваженого з прав людини періодично надходять скарги аналогічного змісту, тому ситуація, що склалася навколо цього питання вивчалася неодноразово … На підставі зазначеного, правові підстави для втручання Уповноваженого з прав людини відсутні».
Тобто, ігноруючи заяву позивача щодо необхідності звернутися до Верховного Суду України із зазначеного питання, Секретаріат відповідача по справі посилається на те, що у нього немає ніякої можливості вплинути на ситуацію, оскільки прийняття законів це компетенція Верховної ради України.

Мотивування та аргументація невідповідності положень п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» щодо фахівців права, які мають право бути захисниками лише на підставі спеціального закону та в частині, що стосується схвалення тих суддів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту в кримінальних справах, а також витребування у останніх документів, визначених спеціальним законом, суперечить міжнародним зобов’язанням України та законодавству України, рішенню Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000 (справа щодо вільного вибору захисника).
Постанова Пленуму Верховного Суду України (надалі – ВСУ) від 24 жовтня 2003 року «Про застосування законодавства, що забезпечує право на захист у кримінальному процесі», визнає правильною практику тих судів, які не допускають до участі в процесі фахівців у галузі права без обґрунтування такого допуску спеціальним законом.

Крім того – у «розвиток» вказаного Рішення Конституційного Суду – Пленум ВСУ визнав правомірним витребування для таких осіб підтвердження своїх повноважень документами, що визначені все тим же «спеціальним законом».
У зв’язку з наведеним, слід вказати, що Верховний Суду України діяв неправомірно. Конституція України не згадує про будь-який закон, відповідно до якого особа може отримати правову допомогу, отже подібні вимоги не можуть висуватися жодним органом державної влади.

Згадувана Постанова Пленуму ВСУ від 24 жовтня 2003 року в цьому плані є протиправною, оскільки у Верховного Суду України відсутня необхідна компетенція, яка б дозволяла ВСУ тлумачити Рішення Конституційного Суду.
Згідно зі статтею 47 Закону України «Про судоустрій», ВСУ видає зазначені роз’яснення для судів. Однак, аналізоване роз’яснення, на відміну від інших Постанов Пленуму ВСУ, не тільки роз’яснює, як правильно діяти судовим органам у певній правовій ситуації, а й встановлює порівняно із Конституцією України та відповідним Рішенням Конституційного Суду ряд додаткових вимог до спеціалістів в галузі права.
Зокрема, з детального аналізу співрішень Конституційного Суду та ВСУ випливає, що останній, поряд із необхідністю визначення прав спеціаліста в галузі права, вказує також, що такий закон має бути спеціальним. Логічне контрзапитання: до чого спеціальним – до Конституції України або ж певного процесуального кодексу. Натомість, згідно усталених правових поглядів на подібні проблеми, слід виходити, перш за все, зі спеціальності норми (спеціальна норма зазвичай застосовується переважно за загальну, однак як це може бути реалізовано відносно Конституції – незрозуміло), а не всього акту.

Частина перша ст. 59 Конституції України вказує на право кожного на правову допомогу. При цьому, згідно речення 3 цієї частини, кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Якщо до вказаного додати положення статті 21 Конституції України, згідно з яким усі люди є вільні у своїх правах, залишається згадати про частину 3 статті 8 нашого Основного Закону.
Остання норма акцентує на прямоті дії норм Конституції, чим варто скористатися задля того, щоб вивести право особи, яка потребує правової допомоги, на вільний вибір захисника не тільки з обмеженої групи осіб (скажімо, осіб, які мають адвокатські свідоцтва), а й з інших груп.

Отже, особа, яка потребує правової допомоги, може отримати таку навіть від фахівця в галузі права, оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії і забезпечують правовий порядок, за якого право особи на вільний вибір захисника не залежить від того, чи визначено законом статус такого захисника особи, чи ні.

Таким чином, вимога, яку висуває Верховний Суд України до правового статусу фахівця в галузі права, а саме – необхідність обґрунтування допуску такого фахівця спеціальним законом, є такою, що обмежує права особи за статтею 59 Конституції України та унеможливлює прямоту дії закріплених в ній положень. А відтак – є протиправною.

Зазначену аргументацію підтримує також Головне науково-експертне управління Верховної Ради України. Зокрема у висновку до проекту Закону «Про адвокатуру» (реєстр. № 1430 від 25 грудня 2008 р.) головне науково-експертне управління зазначає: «Правову оцінку обмеженню прав громадян на вільний вибір захисника в кримінальному процесі та у випадках притягнення особи до адміністративної відповідальності дано Конституційним Судом України у рішенні від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000 (справа щодо вільного вибору захисника).

Таким чином, зазначені положення постанови суперечать міжнародним зобов’язанням, взятим на себе Україною, Конституції України та Законам України, якими ратифіковані відповідні міжнародно-правові акти, а також порушують конституційні права позивача по справі.
Положення п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» стосовно фахівців права, які мають право бути захисниками лише на підставі спеціального закону та в частині, що стосується схвалення тих судів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту в кримінальних справах БЕЗПОСЕРЕДНЬО ПОРУШУЄ КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА ПОЗИВАЧА, А САМЕ, ПЕРЕДБАЧЕНІ СТ.СТ. 21, 23, 28, 43 КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ:
1) позивач є магістром права, юристом. Відповідно до ст. 21 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. До того ж, можливість позивача (магістра права, юриста) бути захисником в кримінальній справі передбачена міжнародно-правовими актами та Конституцією України.

2) право на вільний і всебічний розвиток особистості (ст. 23 Конституції України). Позивач є магістром права, юристом. Навчаючись професії юриста і працюючи юристом позивач має на меті якісно, у повному обсязі захищати законні права громадянина України, людини для утвердження в Україні правової державності. Іншими словами, надавати повноцінну юридичну допомогу та бути повноцінним юристом. Саме з цієї метою навчальний заклад закінчений позивачем з відзнакою.

Вказані положення зазначеної постанови перешкоджають можливості позивача бути захисником у кримінальній справі, що перешкоджає вільному розвитку особистості Кізіми Ігоря Віталійовича, відповідно до обраного напряму професійної діяльності.

3) право на працю (ст. 43 Конституції України). Позивач працює у ТОВ «Леком», видом економічної діяльності якого є юридична (надає населенню юридичні послуги). Через зазначені положення вказаної постанови позивач не має змогу надавати правову допомогу у кримінальному судочинстві особам, які притягуються до кримінальної відповідальності та є клієнтами (замовниками) такого роду послуг у товариства, зокрема Захаренку В.А..

4) відповідно до ст. 28 Конституції України ніхто не може бути підданий такому, що принижує його гідність поводженню. Позивачу по справі завдано шкоди честі, гідності та діловій репутації, оскільки саме він запевняв Захаренка В.А., (замовника юридичних послуг з кримінального права та процесу ТОВ «Леком»), що може бути його захисником. Оскільки суд керувався згаданим положенням оскаржуваної постанови, то шкоди завдано саме внаслідок застосування положень останньої.

Отже, не розглянувши заяву позивача по справі від 11.02.2010 року з проханням звернутися до Верховного суду України (Голови та Пленуму) відповідним актом з питання приведення постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» у відповідність до чинного законодавства України, відповідач порушив ст. 40 Конституції України, яка встановлює, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Також, відповідач по справі порушив ст. 15 ЗУ «Про звернення громадян», яка закріплює правову норму, відповідно до якої встановлено, що органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань). Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов'язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов'язки. Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
Після декількох не результативних звернень до відповідача, позивач зрозумів, що звернення надіслані ним до відповідача ґрунтовно не вивчаються (Уповноважений ВР з прав людини з проханням заявника безпосередньо не ознайомлений), а відповіді на них є шаблонними та стандартними. А відтак, 26 березня 2010 року позивач направив звернення до відповідача з проханням особистого прийому, тобто на розгляд заяви про неприпустимість не реагування на порушення прав Захаренко В.А., запросити заявника (призначити час особистого прийому письмово або по телефону).
Відповідь від 13 квітня 2010 року за № 10.2/9-К148368.10/26-74 серед іншого простого дублювання законодавчих норм, вказує на те, що: «… не зважаючи на те, чи будете Ви і Захаренко В.А., прийняті особисто Уповноваженим з прав людини, це не може змінити вимоги кримінально-процесуального кодексу…», тобто, на право громадянина особисто поскаржитися й шукати підтримки, захисту безпосередньо у посадової особи, яка має можливості вплинути на ситуацію (принаймні, зверненням до тих суб’єктів, до повноважень яких відноситься вирішення того чи іншого питання) поставлено хрест.

Відмова у особистому прийомі порушує ст. 22 ЗУ «Про звернення громадян», а саме норму, відповідно до якої керівники та інші посадові особи органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян зобов'язані проводити особистий прийом громадян. Прийом проводиться регулярно у встановлені дні та години, у зручний для громадян час, за місцем їх роботи і проживання. Графіки прийому доводяться до відома громадян.
При цьому звертаю увагу суду на те, що згідно положень ст. 19 ЗУ «Про звернення громадян» органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані, зокрема, на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу. Тобто, заяву розглянуто, проте заявника не запрошено в супереч його проханню.
Наведене підтверджується також абз. 4, ч. 1, ст. 18 ЗУ «Про звернення громадян», а саме тим, що громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, засобів масової інформації, посадових осіб, має, зокрема, право, бути присутнім при розгляді заяви чи скарги.

До позовної заяви додаються копії письмових доказів, описаних в цій заяві. Оригінали вказаних доказів нададуться для огляду суду під час розгляду справи у судовому засіданні.
Відповідно до ст. 4 ЗУ «Про Уповноваженого ВР з прав людини» уповноважений є посадовою особою, статус якої визначається Конституцією України, цим Законом, Законом України "Про державну службу". Згідно ст. 10 вказаного закону для забезпечення діяльності Уповноваженого утворюється секретаріат.
Структура секретаріату, розподіл обов'язків та інші питання щодо організації його роботи регулюються Положенням про секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі – Положення). Відповідно до п. 1 Положення секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі - Секретаріат Уповноваженого) є постійно діючим органом, що утворюється Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини (далі - Уповноважений) відповідно до ст. 10 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" для забезпечення діяльності Уповноваженого.

Тобто, організація роботи Секретаріату Уповноваженого та його функціонування покладається на Уповноваженого.
Згідно п. 6 Положення основними завданнями Секретаріату Уповноваженого є: організаційне, правове, наукове, консультативне, інформаційно-аналітичне, експертне, контрольне, матеріально-технічне, фінансове та інше забезпечення діяльності Уповноваженого
Тобто, Секретаріат Уповноваженого не підмінює Уповноваженого, а лише забезпечує, сприяє його діяльності. Вказане вкотре підтверджує протиправність відмови особистого прийому Уповноваженим.
Згідно ст. 14 ЗУ «Про Уповноваженого ВР з прав людини» уповноважений зобов'язаний додержуватися Конституції України і законів України, інших правових актів, прав та охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, забезпечувати виконання покладених на нього функцій та повною мірою використовувати надані йому права.
Відповідно до ст. 15 згаданого Закону актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб.

Згідно ж положення ст. 17 ЗУ «Про Уповноваженого ВР з прав людини» Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в їхніх інтересах, відповідно до Закону України "Про звернення громадян".

Статтею 21 згаданого Закону надаються гарантії захисту прав людини і громадянина при зверненні до Уповноваженого, які відповідач порушив щодо звернень позивача, зокрема, законом гарантується, що кожен може без обмежень і перешкод звернутися до Уповноваженого у порядку, передбаченому чинним законодавством, тобто ЗУ «Про звернення громадян».
Відповідно до ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Згідно ст. 9 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до ст.ст. 12, 41 КАС України під час судового розгляду справи в судовому засіданні забезпечується повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Згідно ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ст. 104 КАС України до адміністративного суду має право звернутися з адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин.
Враховуючи вказане та керуючись ст. 40 Конституції України, ЗУ «Про звернення громадян», ЗУ «Про Уповноваженого ВРУ з прав людини», ст.ст. 9, 12, 41, 71, 104, 105, 162, 171 Кодексу адміністративного судочинства України

ПРОШУ:

1) визнати протиправними діяння Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з нереагування на заяву Кізіми Ігоря Віталійовича від 11.02.2010 року (прохання звернутися до Верховного Суду України) та відмови в особистому прийомі Кізіми Ігоря Віталійовича за заявою від 26.03.2010 року (порушення законодавства України про звернення громадян);
2) зобов’язати Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини відреагувати на заяву Кізіми І.В. від 11.02.2010 року (прохання звернутися до Верховного Суду України) чітко у відповідності до вимог чинного законодавства України;
3) забезпечити повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Додатки:

1) копія заяви від 11.02.2010 року (прохання звернутися до ВСУ).
2) копія відповіді від 11.02.2010 року (про необхідність реагування).
3) копія відповіді від 17 лютого 2010 року;
4) копія заяви про неприпустимість не реагування від 26.03.2010 року;
5) копія відповіді від 13 квітня 2010 року;
6) копія постанови Броварського міськрайонного суду;
7) оригінал документу про сплату судового збору – 3.40 грн.(квитанція);
8) копії позовної заяви та копії всіх документів, що приєднуються до неї, відповідно до кількості відповідачів – 1 комплект;
9) клопотання про розгляд справи колегією у складі трьох суддів.




08.06.2010 року позивач, громадянин України Кізіма І.В.